Південь України як історичний простір формування української ідентичності

Південь України як історичний простір формування української ідентичності

Ще за часів Київської Русі землі в межиріччі Дунаю, Дністра, Бугу, Дніпра та Сіверського Дінця вважалися сферою її потенційного впливу, а потім Великого князівства Литовського. Разом з тим після монголо-татарської навали місцеве населення русинів на півдні сильно порідшало. На цих землях стали кочувати половецькі, кримські та ногайські орди. Кримське ханство тоді було одним з улусів Золотої орди. Саме у ті часи цей район отримав назву – Дике поле.

Протягом другої половини 17-18 століть українські козаки в боротьбі з татарами, турками, московітами змогли опанувати великими обширами історичних Донеччини та Луганщини, не говорячи про землі сьогоднішньої Херсонської, Запорізької, Миколаївської областей. Русинсько-український етнос знову повернувся на свій історичний південь. Козацькі зимівки, риболовецькі поселення на берегах річок де вівся рибний промисел, збройні козацькі застави густою сіткою вкрили південь та схід України. Тут вплив козаків був особливо значним, не дивлячись на те, що майже щороку його необхідно було утверджувати у боротьбі з турками та татарами.

Дуже важливим поштовхом для освоєння краю стало використання козаками Міусу та Дону для морських походів. У першій половині XVII ст. це відбувалося по всіх можливих напрямках:

  • організація самостійних та спільних з донцями походів з Дону;
  • повернення з моря через обидві річки;
  • будівництво чайок.

На територіях сьогоднішньої Донеччини та Луганщини сформувалась українська козацька адміністративна округа – Кальміуська паланка, з центром поблизу фортеці Домаха у гирлі річки Кальміус. Тоді в її межах перебувало майже 300 козацьких «уходів» та «зимівок», а також до сотні риболовецьких поселень на берегах місцевих річок та Азовського моря. На основі цих українських козацьких поселень і виникло багато міст і містечок, сіл. Зокрема - Донецьк, Луганськ, Слов’янськ, Авдіївка, Артемівськ, Ясинувата, Мар’їнка, Ровеньки, Сніжне, Маріуполь (там знаходився сторожовий пост Кальміуської паланки), Дружківка, Селідове та багато інших.

Така ж картина мала місце і в Південних українських областях. Для прикладу, Одесі не 200 років, а набагато більше - 600. Адже раніше тут був порт Коцюбіїв (Качибеїв/Хаджибеїв) Великого князівства Литовського, про який згадується письмово в 1415 році. Через цей русинський порт йшла жвава торгівля зерном, скотом, медом.

Необхідно зазначити, що Самим Західним князівством Київської Русі було князівство Берладське в межиріччі річок Бирлад (нинішня Румунія) та Дністра, в яке тоді входили такі міста як нинішні Білгород-Дністровський, Ясси, Малий Галич (Галац), Торг, Текуч, Браїла та інші. Саме монголо-татарська навала знищила це князівство й обезлюднила його. І тільки в кінці 13 на початку 14 століття волохи стали проникати на його значно знелюднені землі.

Отже, південь України був історично ареалом розселення українців. Проблема була тільки в тому, що українським півднем століттями проходили знані іншими народами міграційні шляхи, тому часто контроль над півднем на деякий час втрачався в залежності від сили нових кочівників та українці цей контроль завжди відновлювали. Південь України виступає як історичний простір формування української ідентичності.

І. Л. Граховський

І. Л. Граховський

Незалежний журналіст, історик.

Оставить комментарий

Верх